В армії моя робота — це служба звичайного артилериста. На перший погляд, тут головне — влучність пострілу. І це справді так. Але влучний постріл не зʼявляється сам собою. До нього треба зробити дуже багато підготовчої роботи, і кожна дрібниця має значення. У нашій справі немає нічого випадкового або другорядного.
І для того, аби вся ця робота була зроблена якісно, треба ставитися до людей, як до своїх побратимів. Принаймні я саме так це відчуваю. В мирному житті це не так сильно переживається, а в армії — більше. Бо саме це розуміння побратимства і спонукає піклуватися. Все організувати так, аби робота всього гарматного розрахунку була організована чітко й відповідно до всіх вимог. Бо артилерія — це не лише про силу вогню. Це ще й про безпеку людей, які поруч із тобою. Про злагодженість, точність, уважність і здатність кожного виконати свою частину роботи так, щоб інші могли на нього покластися.
До такого стилю роботи я звик ще до армії, у мирному житті. Я підприємець, і в моїй роботі треба ставитися до всіх працівників із гідністю та піклуванням. Там теж усе тримається на тому, чи можеш ти відповідати за свої рішення, за людей, за процеси, за результат. З часом я все більше звертаю увагу на те, що у війську діють схожі закони. Можна бути відчайдушним чи дуже мотивованим. Можна мати сильне бажання перемогти. Але все це не так багато варте без побратимства.
Буває так, що в армію потрапляє людина, яка раніше не дуже була схильна до емпатії та піклування про людей навколо себе. У мирному житті вона могла уникати цього або не відчувати повною мірою. Але тут усе інакше. Тут побратимство швидко перестає бути абстрактним словом. Воно стає частиною щоденного життя. І тоді, уже під впливом колективу, порядку та самої служби, людина змінюється. Вона починає інакше ставитися до себе, до бійців, які поруч, до роботи, яку виконує.
Командир запропонував мені взяти участь у поході, і я одразу погодився. Для мене це означає знову потрапити в рідні місця. Повернутися туди, де є відчуття простору, гір, дороги й тиші. Після армійської служби такі речі починаєш цінувати по-іншому. Бо розумієш, що навіть проста можливість іти, дивитися навколо, дихати повітрям рідної землі — це вже дуже багато.
Про що я мрію після війни? Побачити свою сімʼю та більше проводити з ними часу. Бо я дуже за ними скучив. Хочеться не просто приїхати на кілька днів, а бути поруч по-справжньому. Мати час для розмов, для спільного життя, для звичайних речей, яких найбільше бракує на війні. Бо зрештою все, що ми робимо тут, — це заради того, щоб повернутися до своїх і щоб у них було мирне майбутнє.
