До війни я працював шеф-кухарем у ресторані. Починав просто кухарем, а потім керівництво оцінило мої здібності як організатора, і тому я став саме шефом. Знаєте, іноді питають, яка в мене улюблена страва. А нема такої. Бо шеф-кухар мало готує сам, він має зробити так, аби готували решта працівників і всі клієнти вчасно були нагодовані.
Раніше вже ходив у походи — піднімався на Говерлу. Бо я родом із Франківщини, Карпати мені добре знайомі. А за освітою я вчитель географії. Гори для мене — це відпочинок, релакс, єднання з природою.
Найскладніше на війні — вижити. На фронті буває дуже важко. Але мене тримає моя сімʼя, мої рідні. Теплі слова від них, підтримка. Прості побажання залишатися живим та здоровим. Це дає розуміння того, що мені є кого захищати. І є багато рідних та близьких людей, які переживають за мене. Це відчуття сімʼї і є для мене відчуттям Батьківщини, рідної землі. Хоча тут, в армії, найближче коло побратимів теж часто стає як сімʼя за відчуттям. Бо ми ділимо разом усе життя — і побут, і розмови, і бойові задачі. І ризик життям.
Після війни почну працювати за фахом — піду в школу вчителем. Це дуже важливо — давати дітям розуміння, як влаштований світ, що насправді відбувається та чому відбувається. Аби наступне покоління українців було іншим. Було освіченим, критично мислячим, не допускало до себе отрути «руского міра», було справді усвідомленим та патріотичним.
